Державна політика історичної пам’яті як чинник консолідації українського суспільства

Розглянуто особливості реалізації державної політики історичної пам’яті як чинника консолідації українського суспільства. В Україні акцентування на розбіжностях у ставленні до трагічних сторінок минулого (голодомор, український визвольний рух) призвело до загострення суспільних конфліктів, поглибило лінії розколів та протистоянь у суспільстві. Наголошується, що політичний контекст національної пам’яті не є лише контекстом внутрішньополітичної боротьби, він поширюється на міждержавні відносини, впливає на прикордонну співпрацю. Доведено, що політика пам’яті має бути скерована на збереження суспільної стабільності, повинна сприяти пошуку інтегративних компонентів суспільного розвитку, знімати з порядку денного надмірну політизацію історичних подій та попереджати загострення суспільних протиріч, узгоджувати регіональне бачення історичного минулого із загальнонаціональним. Із розвитком інформаційних та комунікативних технологій «управління історичною пам’яттю» стає невід’ємною складовою політичного менеджменту, потужним засобом впливу на масову свідомість, інструментом легітимізації державних та наддержавних утворень. Зазначається, що ставлення суспільства до подій та постатей минулого часто змінюється, найчастіше спільноти коригують своє ставлення для того, щоб мати можливість опертися на нього у вирішенні актуальних завдань сьогодення або реалізації проектів на майбутнє. Колективні уявлення про ключові історичні події слугують основою групової ідентичності і дозволяють членам цієї групи відрізняти себе від інших, позиціонувати себе за принципом «свій/чужий». Наголошується на важливій ролі та функціях політики пам’яті, яка здатна як сприяти консолідації суспільства навколо загальнозначущих історичних подій, так і збільшити розкол суспільства. Визначаються недоліки та перспективи покращення державного управління у цій сфері.