ВИДИ ІМУНОЛОГІЧНОЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ

Імунна система відрізняє "своє" від "не свого", тобто толерантна до власних речовин, але відторгає речовини всіх інших особин як свого, так і інших біологічних видів. Відсутність реактивності щодо власних речовин називають природною імунною толерантністю. Слово "толерантність" (від лат. tolerantis - терплячий) означає "терпимість". Природна толерантність відіграє важливу роль у збереженні антигенної індивідуальності особини. Крім природної розрізняють набуту, або індуковану, імунну толерантність. Іноді набуту толерантність називають імунним паралічем. Отже, природна толерантність (аутотолерантність, self-tolerance) - це толерантність до своїх антигенів, а індукована толерантність - це толерантність до чужорідних (поп-self-tolerance) антигенів. Толерантність можна відтворити в експерименті. Тому такий тип індукованої толерантності називають штучною толерантністю. Імунну толерантність слід відрізняти від генетично детермінованої неспроможності відповідати на певні антигени внаслідок відсутності у цих антигенів імуногенних властивостей, відсутності необхідних алелів МНС чи репертуару рецепторів. Толерантність потрібно також відрізняти від інших форм пригнічення імунної відповіді - імунодефіцитних станів та станів імунної депресії. На відміну від останніх імунна толерантність завжди специфічна, тобто відсутність відповіді на певний антиген (толероген) не позбавляє організм здатності нормально відповідати на введення інших антигенів. Отже, імунна толерантність є фізіологічною функцією імунної системи, а імунодефіцити — патологією. Природна імунна толерантність - регуляторний механізм імунної системи, що ґрунтується на елімінації або інактивації лімфоїдних клітин, специфічних до антигенів певного організму. Цей механізм запобігає розвитку аутоімунних реакцій.