Автобіографічний наратив в українській та зарубіжній модерністській прозі

У статті досліджується автобіографічний наратив як одна з ключових стратегій модерністської прози першої половини ХХ століття та форма авторської саморепрезентації в художньому тексті. Окреслено основні теоретичні підходи до вивчення автобіографічного письма, зокрема концепції автобіографічного пакту, наративної ідентичності та автофікції. Наголошено на поєднанні документального та художнього начал як важливих рисах автобіографічного дискурсу. Проаналізовано трансформацію реальних подій життєвого досвіду митця в художню структуру твору, а також співвідношення автора, оповідача й персонажа в прозі українських митців 20-30-х років ХХ століття – Валер’яна Підмогильного, Миколи Хвильового, Юрія Яновського. На матеріалі творів Джеймса Джойса, Марселя Пруста та Вірджинії Вулф окреслено специфіку художнього осмислення особистого досвіду, проблеми пам’яті, часу та наративної ідентичності. Увагу зосереджено на трансформації біографії митців, на проблемах саморепрезентації, історичного досвіду та травматичного осмислення дійсності, характерних для модернізму. У дослідженні окреслено спільні та відмінні риси функціонування автобіографічного наративу в українській і зарубіжній модерністській традиції та визначено його роль у формуванні образу митця-інтелектуала в контексті соціокультурних змін. Спільною є орієнтація на внутрішній досвід як головний об’єкт нарації, що засвідчує модерністське переосмислення автобіографічного письма. Доведено, що автобіографічний наратив у творах українських та зарубіжних письменників виконує не документальну, а конструктивну, естетичну та ідентифікаційну функції, стаючи формою художнього опрацювання особистого й національного досвіду, оновлення роману як жанру.