МИКОЛА ЛИСЕНКО І МИХАЙЛО ВЕРИКІВСЬКИЙ: ПЕРЕХРЕСНІ ІНТЕНЦІЇ ТВОРЧОСТІ

Мета статті – розкрити спільні духовно-ціннісні погляди представників різних генерацій українських композиторів шляхом порівняльного аналізу життєтворчості М. Лисенка і М. Вериківського. Застосування історичного, компаративного, жанрово-стильового методів дослідження дозволяє осмислити процес утвердження національного музичного мистецтва у вирі суспільно-політичних подій другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття. Наукова новизна пропонованої роботи полягає у висвітленні композиторської, диригентської, виконавської, педагогічної, фольклористичної, музично-теоретичної та музично-громадської діяльності М. Лисенка та М. Вериківського, які в складних історичних реаліях імперської і радянської влади виступили незламними провідниками українського культурного руху. Висновки. Відзначено, що талант митців із різних регіонів України – Полтавщини (М.В. Лисенко) і Волині (М.І. Вериківський) – максимально розкрився у Києві. Гуртування співвітчизників довкола піднесення національної самосвідомості і збереження історичної пам’яті українського народу, визначили багатогранну діяльність ключових постатей вітчизняної музичної культури. Опрацювання українського фольклору, музична інтерпретація Шевченкового слова стали важливим чинником етноідентифікації композиторів. Для кожного з цих авторів провідними були вокально-хоровий і оперний жанри. Зближує М. Лисенка і М. Вериківського відкритість до жанрових новацій на засадах відповідності національних музичних зразків європейським стандартам. З’ясовано, що самобутній стиль українських композиторів сформувався у загальному контексті художньо-естетичних орієнтирів епохи. Романтична ґенеза творчості М. Лисенка істотно відрізняється від модерністських шукань М. Вериківського. Суголосні у ідейних принципах вони виявили самостійність і новизну художніх рішень. В цьому проявляється природна еволюція української композиторської школи першої половини ХХ століття.