КАТЕГОРІЯ ПІАНІСТИЧНОСТІ У СУЧАСНІЙ ТЕОРІЇ ФОРТЕПІАННОЇ ТВОРЧОСТІ: ІСТОРИКО-ЕСТЕТИЧНИЙ РАКУРС

Мета статті – визначити своєрідність та змістові можливості поняття про піаністичність, виявити важливість даного феномена щодо художньої самоцінності та образного хронотопу фортепіанного виконавства. Методологія роботи зумовлюється історико-естетичним підходом, у його єдності з музикознавчим семіологічним та виконавсько-текстологічним дискурсами, включає звернення до теорії стилю, як авторського, так і культурно-історичного. Наукова новизна даної статті полягає у запровадженні поняття піаністичності у новому методичному значенні та з поглибленим історико-естетичним обгрунтуванням, яке дозволяє вбачати у цьому феномені якісне художньо-мисленнєве підгрунтя авторського виконавського стилю. Новий підхід до терміну визначається його поєднанням з поняттям ефкразису, актуальність якого зростає останнім часом у мистецтвознавчих та філософсько-естетичних розвідках, засвідчуючи новий інтерес до інтегративних сторін людської свідомості та діяльності. Оновлений підхід до піаністичності та її ефкразисних функцій дозволяє пояснювати з нових історико-естетичних позиції ті процесуальні зміни, які відбуваються сьогодні у сфері піаністичної творчості, також у фортепіанній музиці у її цілому. Висновки. Феномен піаністичності вказує на рівень творчої свободи та, водночас, художньої відповідальності виконавця, для якого і сам фортепіанний твір, і інструмент фортепіано, і навіть засоби фортепіанного мовлення є лише допоміжним матеріалом для створення власного художнього екфразису, тобто переоформлення-переозначування змісту дійсності, разом з її музичними або іншими художніми складовими. Екфразисні якості (властивості, кволії) піаністичного мислення, так само, як і його зв'язок з віртуозними запитами, заслуговують спеціального історично зорієнтованого естетичного пояснення, котре примушує шукати корені піаністичності у явищі мімезису – наслідування, мистецький спосіб якого стає домінуючим у добу Відродження.