Остеоартроз кульшового суглоба. Клінічні та соціальні аспекти захворювання Аналітичний огляд літератури. Частина I

Серед численних форм суглобової патології найбільш поширеною є остеоартроз (ОА), від якого страждає кожен п’ятий житель земної кулі. За даними популяційних досліджень, частота та поширеність ОА збільшуються в 2–10 разів за період від 30 до 65 років. Остеоартроз виявляється у більшості осіб старше 65 років і практично у кожної людини після 75–80 років. У роботі розглядаються клінічні та соціальні аспекти остеоартрозу кульшових суглобів при тривалому перебігу захворювання. В історичному розрізі розглянуто розвиток методів консервативного та хірургічного лікування коксартрозу (КА). Через розгляд особливостей анатомічної будови пояса нижніх кінцівок описані концепції щодо причин розвитку захворювань кульшових суглобів, а також основні труднощі, що виникають при ендопротезуванні кульшових суглобів, і причини невдалих результатів артропластики. Відомо, що коксартроз можна розділити на такий, що швидко прогресує (асептичний некроз голівки стегнової кістки, перелом шийки стегна, посттравматичний коксартроз), і такий, що повільно прогресує (диспластичний та ідіопатичний коксартроз). Часто причиною виникнення КА вважають уроджене недорозвинення кульшового суглоба або його суглобових кінців. Факти прогресування процесу руйнування суглоба відомі, але більшість лікарів продовжують дотримуватися тактик очікування у лікуванні цих хворих, що приводить до зростання кількості тяжких форм захворювання на пізніх стадіях. Тяжкий коксартроз клінічно супроводжується сильним больовим синдромом. Це змушує людину щадити хвору кінцівку, скорочувати час опори на неї. З часом це призводить до патологічної ходьби. При відсутності адекватної медичної допомоги в передопераційному періоді у хворого розвиваються контрактури (м’язові спазми), що призводить до рефлекторного перекосу таза, викривлення хребта і збільшення асиметричності ходьби. У хворих спотворюються біомеханічні параметри кульшового суглоба, що проявляється в асиметрії вагових навантажень на стопи, прискоренні коливань загального центра ваги тіла, зменшенні довжини кроку, порушенні ритмічності ходьби та ін. При подальшому розвитку хвороби пацієнти вимушені використовувати додаткову опору — трості, милиці. Кульгавість стає не просто поганою звичкою, а пристосувальною реакцією організму. Операція ендопротезування спрямована на полегшення болю та відновлення діапазону рухів за рахунок перебудови або реконструкції дисфункціонального суглоба. Проте після хірургічного втручання у багатьох людей спостерігається анталгічний візерунок ходьби, або адаптована схема ходьби, через уникнення болю післяопераційного періоду відновлення, і хоча відновлення ходьби повинно відбутися через 6 місяців — 1 рік після операції, у багатьох хворих патологічність ходьби зберігається й надалі. Ця особливість ходьби не підходить для повноцінного функціонування ендопротезів і може значно зменшити їх термін служби та якість життя пацієнта. Грамотно проведені до- та післяопераційні заходи у хворих з коксартрозом є запорукою доброго результату ендопротезування. При недостатньо активному відновному лікуванні адаптація хворого після ендопротезування проходить повільно. Автори багатьох робіт підкреслюють важливість індивідуального підходу до реабілітації, в якій беруть участь фізіотерапевт, лікар лікувальної фізкультури, психотерапевт. Останніми роками за кордоном появилась ціла низка робіт, присвячених реабілітації після ендопротезування суглобів нижніх кінцівок, в яких автори наполягають не тільки на функціональній необхідності проведення періодичних реабілітаційних заходів, але й підкреслюють значну економічну ефективність таких заходів.