СПЕЦИФІКА СВІНГОВОЇ МАНЕРИ СПІВАКА-КРУНЕРА

Стаття присвячена вивченню ритмоінтонаційної сторони свінгу у виконавській манері співаків-крунерів. В історичному контексті розвитку джазової музики, зокрема епохи свінгу, визначена діяльність великих оркестрів (біг-бендів) під керівництвом П. Вайтмена, Б. Гудмена, Д. Еллінгтона, Ч. Вебба, Г. Міллера та ін., які у другій половині 30-х років ХХ століття набули неймовірної популярності в США. Окремо розглянуті ідеї диригента-новатора П. Вайтмена, який в своєму колективі стимулював молодих музикантів та вокалістів до перспективи створення нових музичних напрямів та стилів. Одним із таких артистів став Бінг Кросбі, що вважається засновником напряму «крунінг». Специфіка крунерського виконавства проаналізована у трьох векторах: практичний, психологічний та історичний. При дослідженні крунерського виконавського аспекту визначені основні засоби виразності співака, а саме alla breve, такт вищого порядку, риф, стомп-паттерн, офф-біт, геміола, агогіка; побудована аналогія метроритмічного прийому барокового періоду «нот inégales» та його ритмочасових пропорцій зі стилем «свінг». Метою дослідження стало визначення специфіки, місця, ролі й значення свінгу в сучасному музичному просторі, домінанти духовного та соціального життя кількох поколінь музикантів, що сформувалися в епоху свінгу. Методологія. Стаття спирається на дослідження історії джазу В. Сарджента, М. Стернса, С. Фітцджеральда, Е. Хобсбаума, Дж. Дінерштейна; розвідки в теорії ритму С. Макієвського та власний аналіз специфіки естрадного вокального виконавства. Висновки. Детальне вивчення ритмоінтонаційної сторони джазових напрямів, зокрема крунінгу, допоможе зрозуміти внутрішні механізми вокальної виконавської культури. Це певним чином простимулює гармонійне виховання та компетентний розвиток естрадного вокаліста, впроваджуючи в його мислення професійні метроритмічні прийоми для якісного формування самобутнього образу мелодійної структури твору.